ПОКАЗ УКРАЇНСЬКИХ КОСТЮМІВ: ПЕРЕДОСТАННІ ПРИГОТУВАННЯ

-Вау! в тебе як в музеї!  — нерідко можна почути від гостей нашого дому. Антикваріат оточував мене з дитинства — у дідівському помешканні у Львові повному картин, старовинних меблів та строїв, він продовжує бути частиною мого життя сьогодні, вже в Канаді. В давніх речах я завжди знаходила силу, натхнення, їх особлива естетика, врешті, стала основою мого світобачення та смаку. Давні речі магічні! Принаймні так я собі люблю про них думати. Вони нашіптують мені свої історії, своїми загадками підбурюють шукати знову і знову відповідей на питання про походження, про попередніх власників, зясовувати весь той шлях, який конкретна річ пройшла перш, ніж опинитися в мене. Все це звучить вкрай романтично і нескладно, якщо дивитися на колекціонування з цієї перспективи. Але як кожна музейна чи приватна колекція, якщо братися до справи з відповідальністю, вимагає догляду, леліяння. Це і умови зберігання, і реставрація та навіть просте прання, нерідко займає години і здійснюється в кілька етапів.

Мені доводиться доволі часто дискутувати на тему носіння давнього одягу і використання його в побуті. Це неоднозначне питання для мене. З одного боку, як людина, для якої антикваріат частина щоденного життя — починаючи від вранішньої кави з філіжанки Aynsley, я розумію і поділяю любов до старовини, з іншого боку, коли мова йде про давні українські строї, сорочки, зокрема, які є унікальним зразком народної культури і яких не так багато лишилося, то це питання враз стає болючим. Мені потрапляли до рук сорочки понищені і пошматовані, дослівно такі, що їх попередні власники використовували у якості ганчірки. І це сумно, але зрозуміло: десь немає пошанівку до чужої праці, десь дається взнаки зневага та погорда до усього українського, насаджувана цілим поколінням (часто досить таки успішно), врешті, елементарний брак освіти. Зовсім інша річ, коли до нищення давнини вдаються цілком адекватні і свідомі (наче б то) люди, які з міркувань моди, популяризації, просто, особистого вподобання нівечать давні, ба більше, музейні зразки давньої ноші. Носіння це ж забруднення, це пошкодження, це зношування, це прання, врешті решт. Усе це руйнує і вишиття, і саме полотно. До слова, прання — це окрема тема. В мене є переконання: той, кому доводилося прати давню сорочку, особливо вишиту вовною, більше не рватиметься із запалом до її носіння.

У моїй колекції є екзепляри, які  не дозволяю собі одягти, навіть на свято, навіть до фотографії. Саме тому, що це унікальні зразки, часом не в найкращому стані. І хочеться, щоб їхня столітня історія тривала ще довго, а не закінчилася на мені просто тому, що мені дуже кортить продефілювати в крутій борщівській (чи будь-якій іншій) сорочці. З цієї причини я вкрай рідко беру участь в івентах, де передбачено одягання строїв (бо мало хто погоджується на мій величезний перелік вимог, але про це згодом). Попри те, так само не бачу змісту в ідеї колекціонування заради колекціонування, коли, як це часто трапляється, колекція приречена на вічне забуття десь у фондах чи скринях і її ніхто ніколи не бачить. Який сенс?

То як поєднати прагнення демонструвати, а цим самим розповідати про історію,   мистецьку вартість, видові та регіональні особливості українського автентичного одягу із обов’язковою умовою не знищити, передати далі? Єдиною відповіддю на це питання є підвищення загального рівня освіти і плекання розуміння вартості власної культурної спадщини. Те, що для когось ганчірка, для мене національне надбання (дійсно так це сприймаю), на рівні з народним малярством, ремеслами, фольклором, що усе разом здатне більше, ніж томи історії розповісти про те, хто такі українці, які вони, звідки.

Саме таке усвідомлення організатори конкурсу Міс Україна Канада, а я з ними, намагаються донести через презентацію давніх народних костюмів до ширшого загалу українців і не тільки.  Це один зі способів забезпечити не лише яскраве видовище, але дати більше поживи для роздумів, заохотити цікавитися і поважати своє власне. Частинно в цьому полягає завдання конкурсанток написати власні рефлексії, викликані народним одягом, осмислити його частиною життя, способом зрозуміти свою культуру, свій народ, себе. Приємно вражає з яким завзяттям дівчата мене завалюють листами з купою довколаетнографічних питань. Надихає оця небайдужість, прагення зрозуміти, осягнути деталі. Ясна річ, я далеко не усе знаю, тож для мене це нагода читати і шукати. А це подвійно класно.

А тим часом, кожен з нас прямує до свого фіналу: поки конкурсантки проводять свої дослідження і пишуть есеї, я зайнята значно більш приземленою справою — пранням, підшиванням, зашиванням, сортуванням, тобто, усякого роду, непопулярними приготуваннями, без яких кінцевий вихід не буде можливий. Починалося усе з відбирання костюмів і розподілу серед дівчат відповідно до розмірів, і трохи, згідно походження (“о, моя бабуся з того села, можна мені такий костюм, будь ласка”).  Наступний етап — він триває і ще якийсь час триватиме — це підбір аксесуарів: взуття, головних уборів, прикрас. Головна ціль показати автентичне вбрання, не стилізоване, сценізоване, популярне, а саме справжнє, із збереженням відповідної стилістики, а отже, естетики. Моя найбільш очікувана частина приготування — це інформація про кожен костюм. Тема, на яку я можу говорити годинами. Вмістити все, що вважаю цікавим, важливим, захоплюючим у два речення для представлення може бути проблемою. Тому, в організаторів зявилася ідея обширшіне викласти інформацію про костюми на сайті. Цікаво бло б використати для цього частини з тих есеїв, над якими конкурсантки працювали. Так, їхня праця стане частиною якогось більшого інфо-проекту. Йде мова ж не про книжкові цитати, а про цікаві факти походження, традиції носіння, тощо.

Обіцяла розповісти про свої вимоги, отже: насамперед — одягати давню сорочку лише на спеціальну спідню білизну — футболка з рукавами і подовжені штанці. Стараюся торкатися артефактів лише в рукавичках, тож мінімум дотиків до одягу — важлива умова. Лише примірка і фінальний вихід.  Макіяж і давній стрій — вороги. Не просто так, а тому, що відіпрати помаду чи тональний крем з давнього конопляного полотна безслідно — неможливо. Пробувала, знаю. До речі, ще два слова про прання давніх сорочок. Одраз попереджаю, це не нейрохірургія і не окультні знання, але заняття затратне в часі та енергії, яке вимагає швидкості, наполегливості і відповідних природніх умов. Перш за все — слід зясувати якими нитками вишито, і на якому полотні, відповідно до цього підбирається спосіб прання. Усе вручну, очевидно. Я намагаюся не використовувати жодних сильних хімічних засобів. Лише оцет, господарське мило, сік цитрини, сонячні промені (Альбертська погода сприяє). Вовняні частини вишиття щедро змочувати оцтом (white vinegar), і лише після того прати у негарячій воді з додаваням мила, або лагідного порошку. Якось так легко, якщо перечитати, насправді ж, якби хтось за мене поправ сорочки. Ех.

В Україні частіше почали лунати дискусії на тему вивезення сорочок, предметів старовини загалом, як культурного спадку, за кордон. Щиро кажучи, тут є певна слушність. З іншого боку, усі ці дівчатка, я, організатори фестивалю, глядачі та усі причетні — еміґранти, цей спадок їхній також, і вони мають право пізнавати його, знайомитися і знайомити з ним інших. Останніми роками цей процес пожвавився, запит від українства у цілому світі — колосальний! Від того чим заповнювати цей інформаційний голод залежить яким буде уявлення про українску культуру в наступних поколінь, якою вона збережеться для історії. Першими словами, написаними мені організаторами Конкурсу місяці тому, було наполягання на автентичності костюмів, “щоб показати справжнє, а не кітч”. І це круто, і це означає – ми рухаємося в правильному напрямку.

    Автор: Устина Стефанчук

Back